Топорівці

Село Топорівці – центр Топорівської територіальної громади. Розташоване за 20 км від обласного центру.
Перша писемна згадка про село міститься у грамоті молдавського господаря Олександра Доброго за 1412 рік (за іншими даними, за 1461 рік) при передачі його у спадщину. У XVI столітті тут були володіння молдовського боярина Думітра Барновща (рум. Dumitru Barnovschi). Хоча поселення на території Топорівців існувало ще за часів Київської Русі. Про це свідчать археологічні дослідження, під час яких поблизу села виявлені залишки поселення
доби раннього заліза (І тис. до н. е.) та двох давньоруських поселень (XII—XIII століття).
На території села розташований комплекс споруд церкви Святого Іллі Пророка,
збудований 1560 року та входить до реєстру пам'яток культурної спадщини України під охоронним номером 806/0. Протягом 1911–1914 років в селі споруджено нову церкву Святого Іллі через те, що стара вже не вміщала усіх прихожан села. За свідченнями місцевих мешканців церкву будували «німецькі та чеські архітектори». 2 серпня 1914 року новозбудовану церкву окропили водою, яку попередньо освятили у старому мурованому колодязі. В новій Ільїнській церкві 1916 року була вручена георгіївська медаль майбутньому
герою громадянської війни в Росії Василю Чапаєву після присвоєння йому звання фельдфебеля за добру поведінку і тверде знання служби. Третій храм села — невеличкий костел-капличка, що знаходиться на виїзді з Топорівців у бік Чернівців. Капличку почали будувати у 1914 році, а закінчили — вже під час румунської окупації краю. Нині належить греко-католицькій громаді села. Під час румунської окупації 1918-1940 років в селі діяла підпільна група, яку очолював Д. М. Василашко. Дмитро Михайлович загинув у румунській в'язниці в 1944 році.
У радянський період в Топорівцях діяли середня школа, клуб, бібліотека,
дільнична лікарня на 35 ліжок та колгоспний профілакторій. В селі знаходився колгосп, створений в 1941 році, який відновлений у 1945 році, при якому діяло 2 млини та пилорама.

Танцювальний колектив села широко відомий в Україні, цьому коллективу першому в Україні присвоєно звання самодіяльного ансамблю народного танцю.

Колінківці

Археологічні дослідження останніх років, які проводилися членами
кафедри археології та етнології ЧНУ ім. Ю. Федьковича під керівництвом доктора історичних наук Пивоварова С.В. доводять, що перші поселення, які були розташовані на території с. Колінківці, відносяться до трипільської археологічної культури, яка датується ІV–III тис. до н.е. Трипільське поселення в Колінківцях займає площу 200×250 м (5 га), по скупченнях обмазки можна встановити, що на ньому існувало кілька десятків будівель, які розміщувалися двома рядами. Зібраний матеріал показує, що поселення тут існувало в середньотрипільський час і датується в межах кінця ІV– початку III тис. до н.е. Знайдене трипільське поселення в околицях села засвідчує, що вже в добу енеоліту (мідно-кам’яного) віку тут проживало давнє населення. Поселенння трипільської культури виявилося не єдиним знайденим юними археологами Колінковецького ЗНЗ. Поряд з керамікою доби енеоліту зібрано велику колекцію уламків гончарних горщиків. За своїм зовнішнім виглядом вони значно відрізняються від посудин попередньої культури. Фрагменти кераміки мають сірий, іноді темно-сірий колір, поверхня окремих із них гладенька а інших вкрита чорними та білими піщинками. Кількість фрагментів сірої кераміки значно переважала над кількістю трипільської кераміки. Археологічні знахідки, які відносяться до черняхівської археологічної культури, що датується ІІ-ІV cт. н.е., експонуються в шкільному історико-краєзнавчому музеї.
В цей період особливо зміцніли торгово-економічні зв’язки із римськими провінціями в Дакії та Панонії та грецькими містами-державами у Північному Причорномор’ї. Завдяки цим зв’язкам місцеве населення перейняло із античного світу римський плуг, передові технології в обробітку чорних та кольорових металів, склоробну справу, а також ножний гончарний круг
і окремі елементи керамічного виробництва. Про розвиток торгівлі із античними центрами засвідчують численні знахідки римських монет і амфорної тари для перевезення оливкового масла та вина. Так, із найближчих до Колінківців пунктів, римські монети виявлені в Топорівцях та Клішківцях, а амфорна тара в Рідківцях і Бочківцях. В обмін за товари античного походження місцеве населення транспортувало до античного світу зерно, продукти
скотарства та лісових промислів, можливо, навіть рабів. Черняхівське поселення в Колінківцях менших розмірів за трипільське. Воно займає площу 100×50 м (0,5 га). Очевидно, це було невелике поселення, жителі якого займалися землеробством та скотарством. Разом із тим, наявність віковічних лісових масивів, розташованих поряд, дозволяє припустити, що ще одним видом господарської діяльності місцевих мешканців було полювання та зайняття
лісовими промислами. Знайдені на поселенні матеріали ранньозалізного часу показують, що і в цю добу околиці села були заселені давніми людьми. Село Колінківці розташоване на південному заході Хотинського району на межі з Новоселицьким районом. Розмістилося воно на стику Хотинської височини та Новоселицької рівнини. Назва села походить від його розташування – „село на горбах” (на молдавській мові satulpecoline), звідси, очевидно, і назва
Колінківці. І дійсно, село лежить у колисці пагорбів, окутане з усіх боків деревами, з півночі – лісами, смуга яких тягнеться аж до Карпат. Вперше село Колінківці згадується в одному документі, датованому 13 червня 1575 року під назвою Кулічень. З часом ця назва змінювалася, і у ХVІІІ ст. вона стала Каленкауцин (реєстр 1771 р.), Колінковітц (карта 1774 р.), Каллікавітц (перепис 1817 р.). Розташоване за 38 км від районного центру, за 16 км від залізничної станції Магала. Через нього проходить шосе Чернівці – Хотин. Проживає в селі
4970 чоловік 26 національностей. Найбільшими природними багатствами на території села є чорноземні ґрунти.

Грозинці

Уперше про село згадується в документі XVII століття – феодальна грамота від 4 березня 1652 року. Філологи твердять, що назва села, очевидно, виникла від
імені Грозу. Справді, в писемних пам’ятках XV століття згадуються місцеві бояри Грозу Витязь, Грозу Кашота, Грозу Купчич. Можливо, село належало одному з цих феодалів і назва його походить від імені володаря. Якщо це так, то Грозинці існували уже в XV столітті. Це припущення підтверджене археологічними матеріалами. Під час реконструкції асфальтової дороги в центрі Грозинець робітники натрапили на давній могильник. Студенти історичного факультету Чернівецького університету провели обстеження на місці знахідки і встановили,
що то рештки сільського кладовища феодальних Грозинець. Воно датується XIV-XVI століттями. Недалеко від кладовища, на правому березі потоку, виявлено рештки житла XIV століття. Це була напівземлянка, заглиблена приблизно на третину своєї висоти. Верх її зроблений з дерева. Житло опалювалося примітивною пічкою, складеною з каміння на глиняному розчині. Подібні житла виявлені і в інших селищах того часу (наприклад, у Каплівці Хотинського району, Васловівцях Заставнівського). Це свідчить про те, що в XIV столітті сільське населення Північної Буковини жило в напівземлянках. У давніші часи, коли
територія входила до Галицько-Волинського князівства, масовим типом житла в селах були наземні дерев’яні будівлі зрубової або стовпової конструкції. Оскільки на території села поки що не виявлено більш давніх пам’яток, які були б пов’язані з історією Грозинець, слід вважати, що вони існували вже у XIV столітті.

Бочківці

Розміщення села нетипове, що свідчить про його старовинне походження. В Бочківцях нараховується 715 дворів, проживає 2003 жителів, територія – 1226,6 га. Національний склад населення переважно українці, хоча проживають у ньому
румуни, молдовани, росіяни, татари та інші. Село Бочківці розташоване в 25 км. від обласного центру – Чернівці та в 30 км. від бувшого районного Хотина. У XVII ст.. край був мало заселений, а села були малими: 10- 20 дворів. Саме в цей час було засноване село Бочківці. Перша згадка про Бочківці, як адміністративну одиницю, датується 2 березня 1652 року. Село засноване за рахунок переселенців з Молдавії та України. В селі дуже поширене прізвище Молдован, що підтверджує припущення про переселенців з Молдавії. Але, ймовірно, воно було засноване десь на початку XVII ст. Так, у 1646 році в Молдавському
князівстві, а територія краю в цей час входила в “Уложенні” господаря Лупу, було
законодавчо оформлене кріпосне право, яке полягало у забороні вечинам (кріпакам) покидати постійне місце проживання. Назва села Бочківці, за історичною версією, походить від того, що перші поселенці займалися бондарством, цьому сприяла велика кількість бука, що росте на околиці села. Ремісники виготовляли велику кількість бочок для упаковки чорносливу, який збували в навколишніх селах, де був великий попит на нього. Жителі Топорівців скуповували бочки, так як в селі було понад 1000 вуликів і вони торгували також
медом у бочках. Звідси і пішла назва села – Бочківці. Бочківці розташовані на хороших грунтах і мають дуже сприятливі умови для занять землеробством і тваринництвом, тому не викликає подиву той факт, що тут жили люди і в дослав’янський період. В центрі села було знайдено кам’яну сокиру і наконечник стріли, скребачку, залишки глиняного посуду часів
трипільської культури. На околиці села в 1967 році, під час розкопок було відкрите селище тиверців, воно назване Грозинецьким городищем і існувало в VIII – IX ст. Зараз село – ціла адміністративна одиниця, але окремі частини села мають різну назву, що свідчить про те, що воно утворено з хуторів: Мале село, Трачка, Готарь, Рит, Караваччина, Колиба. Майже безперервні війни другої половини ХУІІст. початку ХУІІІст. спустошили край. Селяни втікали з села на Поділля, в Молдавію. Хотинщина в 1715 році була перетворена в турецьку райю
(мілітаризовану зону). Під час російсько – турецької війни 1735 – 1739 р.р. Буковина стала ареною вирішальних битв. Через територію села проходила турецька армія, а після Ставчанської битви, в якій перемогли росіяни, останні, повертаючись з Молдавії, пограбували села Хотинщини. В 1770 році під час чергової російсько-турецької війни Хотинщина була повернута під юрисдикцію молдавського господаря. Під час виводу російських військ з Буковини сюди увійшли австрійські війська, а вже в 1775 році австрійські війська були
виведені з Хотинщини, вона знову стала райю. Саме в цей період в східній частині села Бочківці (Рит) побудували військовий турецький об’єкт. На жаль, залишків об’єкта не залишилося, але в різних частинах села знаходили золоті, турецькі монети цього періоду. Вже в 1812 році згідно Бухарестського миру Хотинщина (в тому числі й Бочківці) відійшли до Російської імперії, в складі якої перебували аж до 1918 року. До кордону з Австрією від Бочківців було всього 5 кілометрів. При російській владі панщина була більш жорстокою, ніж
раніше, і тому, коли в 1918 році в Австрійській імперії скасували кріпосне право, жителі Бочківців тікали на Буковину. А в самому селі селянська реформа була здійснена не у 1861 році, як у всій російській імперії, а в 1868 році. Селяни мали одержати по 8-8,5 десятин землі у спадкове володіння з правом продажу, однак, внаслідок зловживань, одержали по 4,7 десятин по 50 крб. за десятину при ціні 22 крб. Більшість земель села, а також луки до 1887 року належали поміщику Ф. Рафаловичу. Так як Рафаловичу належав й Зарожанський та Ставчанський цукрозаводи, основною культурою вирощування на сільських полях був
цукровий буряк, який власник цукрозаводів скуповував у селян. З 1887 по 1940 рік землі, ліс та пасовища належали сім’ї німецького генерала Рупперта. Хоча кріпосне право юридично було скасовано, селяни продовжували залишатися в кріпосній залежності до 1895 року. В середині 80-х років XIX ст.. житель села Бочківці Молдован Григорій, копаючи підвальне приміщення на власному подвір’ї, знайшов скарб з турецькими золотими монетами – II половини XVII ст.., що підтверджує той факт, що в Бочківцях перебував турецький гарнізон.
На знайдені гроші Молдован Г. на місці дерев’яної церкви, зведеної у XVII ст., у 1886 році будує Свято-Михайлівську церкву, яка діє й нині. У цьому ж 1886 році збудовано в Бочківцях приміщення церковної 3-класної приходської школи. Приміщення школи мало 2 кімнати, в цій школі навчалися відомі не тільки на Буковині люди, але й ті, що здобули собі світову славу. Це визначний майстер пензля Петро Мегик та композитор-псаломщик, син місцевого священика Володимира Дем’яновича Мегика. З 1914 по 1918 р. в селі вже діяла 4-класна
початкова школа, старе приміщення школи було знищене, а під неї переобладнали старий будинок сільського священика. Перша світова війна 1914-1918 років принесла нові страждання, злидні і голод, Бочківці стали ареною запеклих боїв між арміями АвстроУгорщини і Росії. Більшість чоловіків села було мобілізовано, зросли податки. У березні-квітні йшли запеклі бої на півночі села, але довгий час лінія фронту залишалась незмінною. Ще й сьогодні на околиці села знаходять траншеї, землянки І світової війни, тут були знайдені зброя, частини військового одягу, які є на даний момент експонатами сільського музею.
Війна залишила в селі горе, руйнування та злидні. В селі було зруйновано більшість будинків, багато людей втікало в Молдавію та Австрію. На Хотинщину наприкінці війни претендувало 5 держав та 8 урядів. Восени 1918 року Хотинщину окупували румунські війська, був встановлений жорстокий режим. Жителі села, що пережили період румунської окупації, а їх в селі залишилось ще багато, з жахом згадують ці часи. Рух по селі дозволявся лише у день: з 6 год. ранку до 6 год. вечора, але тільки поодинці. Заборонялися святкування всякого роду, в тому числі й весілля та дні народження. Ввечері та вночі не повинно було в будинках горіти світло, жандарм ходив ввечері по вулицях і бив вікна в будинках, у яких горіла свічка, а якщо зустрічав в цей час людей, то заарештовував їх і відводив на пост, що знаходився на місці сучасної сільської ради, де часто бив їх, а потім оштрафовував. По закінченні війни 9 Травня
1945 року 93 жителя села не повернулися з фронтів Великої вітчизняної війни. Вдячні односельчани побудували їм в 1975 році пам’ятник.